Патетичні назви і нічого більше. Вчора виглянув з вікна КА і побачив таку от школу Відродження.

Мультфільм, від якого зносить голову.

Про метелика та гусінь.

Сподобався мені запис із щоденника lada28.livejournal.com, тому цитую повністю.

“Вечорами, коли мозок не здатний сприймати інформацію пов’язану з навчанням я займаюся перегляданням фотографій у соціальних мережах. Оскільки я поміняла чотири школи, то колишніх однокласників у мене трошки є, оскільки я соціопатка рідко підтримую стосунки з колишніми друзями, то маю змогу спостерігати за різкими змінами. Люди у 9 і 23 роки зазвичай досить-таки відрізняються. Або не відрізняються, що також про щось там свідчить.
В цьому є щось сумне – милі дівчатка, яких я востаннє бачила у рожевих светриках, з хвостиками і заколками, кольоровими наплечниками повними канцелярського приладдя, всіх цих ручок, наклейок, ароматизованих блокнотиків, нахабні дівчатка, що лазили по парканах, жували лав іс і турбо, писали віршики, каталися на роликах, вірили в Миколая, привидів і всесвітню справедливість, втікали на дискотеки, зваблювали хлопців так от, багато з цих милих осіб перетворилося на сумних жіночок, обважнілих, мільйон разів перефарбованих, густо намакіяжених, сфотографованих на фоні університетських п’янок у забігайлівках чи пляжних атракціонів десь під Одесою чи Херсоном. Найгарніші фото в альбомі – весільні, далі йде чоловік ( непоказний чоловік середніх років – куди поділися ті всі красені-хлопці?) , і дитина. На дитину чомусь дивитися найсумніше, особливо коли це дівчинка в рожевому светрику, з яскравими заколками і в обнімку з ведмедиком. Коло замикається, скоро вона піде до школи, і все піде по накатаній дорозі, все це повторення вічного життєвого шляху. А її батьки уже втягнуті у це життя, з роботою в офісі чи буднями домогосподарки, купівлями холодильника, і шашликами “на природі”, плітками, телевізором, серіалами, виїздом на море раз на рік, родинними обов’язками.
Мабуть вони цього хотіли і про це мріяли, такий стабільний добробут (чи злидні), з чоловіком і дітьми. Чи щасливі вони? Можливо так, але мені шкода, що їм цього вистачає, щоб бути щасливими. Мені нема про що з ними говорити, окрім чергових захоплених компліментів дітям чи обговорення в дусі “а пройшли вже роки”. Мені нудно дивитися на цих серйозних вдоволених тіток, і сумно згадувати веселих дівчат, якими вони колись були. Так ніби розвиток метелика пішов не в той бік, і з кокона вилупилася гусениця, що думає лише про смачні листочки капусти, які можна згризти.”